Із вдячністю за падіння

Сьогодні, коли піст вже підійшов до свого завершення, комусь із нас може видатись, що йому нічим похвалитись на цій дорозі до світла і Воскресіння. Зі скрухою в серці він усвідомить, що всі добрі постанови були занедбані у хаосі щоденності. Можливо, йому здасться, що він не просто не зріс духовно, а навпаки, перебуває у стані глибокого падіння.

Ми грішимо дуже по-різному, але є один гріх, що переслідує нас постійно. У попередніх номерах ми читали роздуми отця Луки про головну панівну ваду. В глибині душі ми всі знаємо, яка наша головна вада. Вона пронизує і принижує нас, в ній найважче признатись. Це камінь спотикання, через який ми перечіпляємось завжди, коли намагаємось вибрати кращий шлях. Ми тікаємо від нього, та він дихає нам у спину. Це спокуса, якій ми кожного разу піддаємось.

Сценарій завжди той самий. Щоразу, коли ми падаємо, то обіцяємо собі, що це востаннє. Християнські письменники часто зауважують трюк диявола, який, спокушаючи, применшує значимість гріха, але, як тільки ми його вчинимо, то одразу ж намагається переконати нас у тому, що нам немає відкуплення, що наш гріх непростимий. Ми наповнюємось зневірою, нам важко молитись, нам страшно навіть стояти перед Богом. Ми схожі на Адама і Єву, що ховаються від Бога у саду.

Чому ми постійно падаємо? Чому ми не можемо виборсатись із того гріха? Чому Бог допускає наше падіння?

Справа в тому, що в глибині душі ми не хочемо повністю позбутись нашого гріха. Він дає нам певне відчуття приємності чи влади, сили чи переваги, чи виправдання… І тоді ми ідемо на компроміс. Ми намагаємось боротись із наслідками гріха, а не його коренем. Ремонтуємо фасад. І нам це майже вдається. Ми надійно приховуємо свою агресію, відвертаємо очі від своєї заздрості, намагаємось відкласти для своєї ліні певну сферу, щоб вона не псувала наше успішне життя. І все це було б майже добре, в нашу ілюзію можна було б повірити, якби не одне але. Трапляється момент падіння. Ми зриваємось, ми грішимо і вже не можемо це більше приховувати самі від себе.

 Ми в розпачі. Ми ненавидимо себе.

Сьогодні, якщо тебе охоплює біль падіння, подумай про Лазаря. Лазаря, якому Ісус дозволив померти і пролежати в могилі чотири дні, щоб потім показати на ньому свою любов і силу.

Так, можливо ти впав. Але принаймні, при падінні весь наш красивий фасад, штукатрука нашої душі зруйнована і ми можемо побачити правду про себе. Нарешті стає помітно, як давно під гарною поверхнею руйнувалась основа. Тепер ми знаємо, що ми недужі, навіть мертві. І ми можемо просити про спасіння.

Як і над Лазарем, Христос плаче над кожним з нас своїми дорогоцінними слізьми. Він бере тебе і мене на свої втомлені від хреста рамена. Він виносить нас із тьми нашого падіння.

 Ісусе, сьогодні ми вчимось дякувати Тобі за все, навіть за те, що дозволяєш нам падати, щоб ми нарешті побачили правду про себе і свої компроміси з гріхом.

Бо правда визволяє.

Загороднюк Оксана
Обіжник ЦАД КА УГКЦ, № 9 (12) 17 Квітня 2016 р.Б.

0 коментарів “Із вдячністю за падінняДодати коментар →

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *